Важко писати про те, у що не хочеться вірити.
Минув майже тиждень нашого перебування на Ріо+20 і здавалося б, можна було б описати багато того, що тут відбувається, і поділитись враженнями, але у кожний новий момент хочеться вірити, що завтра буде краще і завтра ми розкажемо, що стало краще.
Зрозуміло, що Ріо+20 – не просто конференція з 50 тисячами учасників та більш ніж 150 голів держав. Очікувалося, що Ріо+20 стане можливістю для прийняття більш відповідальних рішень у напрямку сталого розвитку і буде поворотним моментом для людства на шляху до цієї сталості.
Але сьогодні, 18 червня, ще до початку обговорення на найвищому рівні документу “Майбутнє, якого ми прагнемо” (20-22 червня), доля цього документу вже майже вирішена. “Він навіть гірший ніж найгірші очікування” – говорить в неформальній розмові один з молодих оглядачів на Ріо для youthpolicy.org (до речі, дуже цінний ресурс, радимо почитати останні публікації про Ріо), Алекс Фарроу.
У розмовах з молодими делегатами, що розуміються на політичних моментах, ми багато чуємо, що текст достатньо слабкий, що він не включає навіть тих принципів і ключових моментів, що були прийняті у “Порядку денному на 21 сторіччя” 92-го року. “Краще цієї конференції взагалі б не було“.
Все ж молодь знаходить енергію та натхнення не лише лобіювати, а й робити акції у намаганні вплинути на переговорників. Маючи віру, що справжня пристрасть та емоційні дії можуть призвести до змін, ми теж змінили наші плани перебуваня на конференції від участі у сайд-івентах та нетворкінгу до активної участі у акціях молоді. Їдучі до Ріо та очікуючи, що ми будемо голосом української молоді, ми вчора стояли з заклеєними ртами, відчуваючи, що в нас немає голосу і ми не маємо впливу на те, що тут відбувається. Нажаль, це дійство більше вплинуло на нас самих, ніж на переговорників (вони фотографували та потім у неформальних засіданнях обговорювали привід до акції, не змінивши тексту).
Відчуття страху за майбутнє, відчаю та надії на зміни – вибуховий мікс, що переповнює не тільку нас, а здається і більшість молоді, що бачить, чує і відчуває те, шо відбувається тут.
Надія є?
– написали Олена Ангелова та Інна Дацюк, що зараз перебувають на Саміті Землі в Ріо-де-Жанейро